Події довкола Ужгородського національного університету останніми днями викликали серйозний суспільний резонанс. Після повідомлень про екстрене засідання Вченої ради та обговорення можливого об’єднання УжНУ з Мукачівським державним університетом у публічному просторі дедалі гучніше звучить інше, значно гостріше запитання: чи не є реорганізація університету інструментом для збереження чинної управлінської команди при владі?
За інформацією з власних джерел, ключовим чинником нинішніх процесів може бути кадрове питання. Ректор УжНУ Володимир Смоланка вже обіймав посаду два терміни поспіль, а законодавство не передбачає можливості очолювати університет утретє. У цьому контексті реорганізація або об’єднання закладу з іншим вишем потенційно відкриває шлях до нових виборів керівника вже іншого типу закладу.
Формально йдеться про реформу МОН, оптимізацію мережі вишів і підвищення конкурентоспроможності освіти. Неформально ж дедалі більше викладачів і науковців ставлять питання: чи не прикриваються реформою особисті та групові амбіції?
Ціна такого рішення може бути надто високою. УжНУ — це понад 80 років історії, напрацьований міжнародний і національний авторитет, тисячі випускників, сотні викладачів і науковців, які десятиліттями будували репутацію університету. Реорганізація — це не абстрактний управлінський процес, а реальні людські наслідки: втрата або призупинення роботи, невизначеність зі стажем, ризики для пенсійних виплат, соціальна нестабільність для тих, хто все життя віддав університету.
Особливо гостро ці питання звучать в умовах повномасштабної війни. Коли країна тримається на людях, знаннях і стабільних інституціях, чи морально допустимо ставити під загрозу один із провідних університетів регіону?
Чи може особиста зацікавленість окремих управлінських і політичних груп бути важливішою за долі викладачів, співробітників і студентів?
Не менш важливе і питання мовчання. Наскільки довго викладачі, професори, студенти — ті, хто роками створював ім’я УжНУ, — готові залишатися осторонь? Чи стане академічна спільнота пасивним спостерігачем кулуарних рішень, чи все ж вимагатиме прозорості, відкритої дискусії та дотримання не лише букви закону, а й етичних норм?
Сьогодні перед УжНУ стоїть принциповий вибір. Або університет стане жертвою управлінських маневрів, або отримає шанс на справедливе, законне оновлення — з відкритими виборами нового керівника, який запропонує сучасне бачення, нове мислення і справжній розвиток, а не збереження влади будь-якою ціною.
Головне питання залишається відкритим: чи проковтне академічна спільнота цей сценарій, чи все ж змусить систему працювати за правилами? Відповідь на нього визначить не лише майбутнє УжНУ, а й рівень зрілості української університетської автономії загалом.
Водночас хочеться вірити, що перед реорганізацією не підпишуть контроверзійних рішень, і переоформлення майна на нову юридичну особу відбудеться швидко та у повному обсязі, акти на землю не змінять конфігурацію, а цінна нерухомість залишиться на місці й не зникне в процесі.
